Якщо десь точиться про духовне, будьте впевнені – в опонентів обов’язково знайдеться тона-дві відбірного лайна для важкого бомбардування, коли звичайні аргументи перестануть діяти. Бог з нею, з культурою мовлення та спілкування. В баню етику й естетику. В дупу – всіх, хто з цим незгодний. І справа тут не в обговорюваному культурному явищі, зрештою, кожне явище може обернутися черговим зникненням і потуранням.
Якщо говорити в контексті локальному, то заплутатися в характеристиках культурних проявів дуже легко, незважаючи на фактичну відсутність самих проявів, або, принаймні, їхнього впорядкованого реєстру, класифікації, тощо. Проблема полягає, здебільшого, в площині «вкусовщіни» - джеез-прихильники не вважають культурою гівно-рокерів, а ті, у свою чергу, терпіти не можуть міські фьюжн-течії. Картинні виставки – це взагалі прерогатива державних телеканалів і самих художників, що тільки вони не бояться сьогодні агресивно естетствувати, а якщо кіно – то обов’язково арт-хаус, та такий, щоб очі повилазили, а мозок зморщився від усвідомлення власної меншовартості. Література, фотографування, прикладне мистецтво, тощо.
Всі ці непримиримі стихії існують абсолютно паралельно – взаємопроникнення настільки номінальне, що надії на агрегацію їх в один, нехай і стічний, але потік є неприпустимою розкішшю для небидла. Та й не прийнято в люмпенізованому суспільстві говорити про високе – випадки потрапляння в ЗМІ молодих (а армія творців культури, як і партія, підлягають до постійного омолодження кадрів, це аксіома), припустимо, музикантів носить випадковий характер, та й те, за дружнього сприяння омолоджених кадрів нашої журналістики.
Комплексному підходові в даному випадку забезпечено повний і беззастережний колапс, бо, як зазначалося вище, без найменшого впорядкування ми подібні до несмачного глевкого варива з яскравими, але навіть на вигляд не смачними цукровими квіточками «офіційно» визнаних колективів і персон міської культури, про яких в пресі, як про мерців – або добре, або ніяк. А якщо зайнятися нехитрою математикою і до недовершеності інформпотоку додати тотальне невміння оперувати критикою (з обох боків барикади), то отримуємо на виході те, що сьогодні називається запорозька культура, що має з руським бунтом дві спільні ознаки – безглуздість і нещадність.
Ні, йдеться не про відчуження загального права на самореалізацію, але не пообіцяти від душі покопирсатися в звалищі апетитних шматків культурних дефіляд я не втримаюся. А говорити про те, що іноді приховане від стороннього зору через його прозорість, тонкість і удавану незначність варто категорично і суб’єктивно, бо інакше кесареве назавжди ризикує залишитися оціненим, зрозумілим і усвідомленим виключно однією особою – кесарем.
Якщо говорити в контексті локальному, то заплутатися в характеристиках культурних проявів дуже легко, незважаючи на фактичну відсутність самих проявів, або, принаймні, їхнього впорядкованого реєстру, класифікації, тощо. Проблема полягає, здебільшого, в площині «вкусовщіни» - джеез-прихильники не вважають культурою гівно-рокерів, а ті, у свою чергу, терпіти не можуть міські фьюжн-течії. Картинні виставки – це взагалі прерогатива державних телеканалів і самих художників, що тільки вони не бояться сьогодні агресивно естетствувати, а якщо кіно – то обов’язково арт-хаус, та такий, щоб очі повилазили, а мозок зморщився від усвідомлення власної меншовартості. Література, фотографування, прикладне мистецтво, тощо.
Всі ці непримиримі стихії існують абсолютно паралельно – взаємопроникнення настільки номінальне, що надії на агрегацію їх в один, нехай і стічний, але потік є неприпустимою розкішшю для небидла. Та й не прийнято в люмпенізованому суспільстві говорити про високе – випадки потрапляння в ЗМІ молодих (а армія творців культури, як і партія, підлягають до постійного омолодження кадрів, це аксіома), припустимо, музикантів носить випадковий характер, та й те, за дружнього сприяння омолоджених кадрів нашої журналістики.
Комплексному підходові в даному випадку забезпечено повний і беззастережний колапс, бо, як зазначалося вище, без найменшого впорядкування ми подібні до несмачного глевкого варива з яскравими, але навіть на вигляд не смачними цукровими квіточками «офіційно» визнаних колективів і персон міської культури, про яких в пресі, як про мерців – або добре, або ніяк. А якщо зайнятися нехитрою математикою і до недовершеності інформпотоку додати тотальне невміння оперувати критикою (з обох боків барикади), то отримуємо на виході те, що сьогодні називається запорозька культура, що має з руським бунтом дві спільні ознаки – безглуздість і нещадність.
Ні, йдеться не про відчуження загального права на самореалізацію, але не пообіцяти від душі покопирсатися в звалищі апетитних шматків культурних дефіляд я не втримаюся. А говорити про те, що іноді приховане від стороннього зору через його прозорість, тонкість і удавану незначність варто категорично і суб’єктивно, бо інакше кесареве назавжди ризикує залишитися оціненим, зрозумілим і усвідомленим виключно однією особою – кесарем.
0 коментарі:
Дописати коментар