Невізуальні атмосфери українського металу (Dimicandum , «Sumerian's Warning» ЕР, 2010)

Опубліковано Unknown

в 12.08.11

Трекліст:
01. «Sumerian's Warning» 06:54
02. «Give Me A Name» 04:06
03. «Indigo Child» 04:10

Редактор любить підкидувати мені українські команди в надії, що вони здатні зачепити найніжніші струни спокушеної і розбещеної британським гітарним драйвом душі. Щоб довго не розвозити, просто констатую факт, що ця стратегія приносить свої плоди. Адже Dimicandum однозначно варті того, щоб їх почути. Саме і винятково – почути.

Стара народна мудрість говорить про категоричну небажаність будь-якого наближення до улюбленого артиста, якщо в прихильника нема конкретної мети в ньому розчаруватися. І хоча в цьому правилі існують цілком притомні виключення, справедливість сентенції постійно доводиться новими прикладами. Але що робити, коли навіть фірмовий стиль команди зовсім не відтворює настрою їх продукту? Dimicandum - то класичний випадок, коли в жодному разі не варто цікавитися будь-якою інформацію про гурт, окрім їхньої музики. Втім, давайте з самого початку.


Перші ж ноти, припустимо, треку «Give Me A Name» з минулорічного ЕР гурту, що носить назву «Sumerian's Warning», не пояснюють геть нічого. Ні заявленого «новітнього» стилю Atmospheric Metal, ані оригінальної композиційної складової – ті самі джи-джи-джи, хоч доволі гарні і вправні, ніде правди діти – але цілком передбачувані та звичайні. Але на 40 секунді цього бенкету вторинності сталося те, що назавжди змінило моє ставлення до цього гурту – вступив вокаліст (а також автор слів і музики Роман Семенчук). Це щось неймовірне! Такого не надто сильного, але напрочуд приємного чоловічого голосу годі й шукати в сучасній метал-сцені. У ньому наче зійшлися Кавердейл з Хетфілдом, а якщо додати до цього небезпечного міксу ще й Кіпелівський пафос – спробуйте тепер уявити як це звучить. Можливо (суто на мій смак) на довгих нотах трохи бракувало б ненав’язливого вібрато, але, повірте, навіть без нього – се цілком пристойний і, не побоюся цього слова, фірмовий вокал. Смачна англійська й прості, але образні тексти – це ще додаткова сотня плюсів до загального сприйняття доробку цієї групи. «Give me a naaaaaaaaaaaaaaaaaaaaame…», чорт забирай, хлопці – це прекрасно! А ще там є цілком пристойний гроул – природній і глибокий, такий, що не створює враження, наче вокаліст зара блювоне.

Ок, хай важкий для сприйняття і нерозбірливий логотип, а ще попсовий виючий вовк на тлі повного місяця (це я відвідав офіційний сайт гурту), навіть назва, що, насправді, несе в собі глибокий філософський підтекст, на українське вухо трохи стрьомна. І нехай Atmospheric Metal тут звучить наче добряче збіднений симфо – кого то цікавить? Просто врубіть перший трек, почекайте 40 секунд і наступні 15 хвилин (саме такою є тривалість «Sumerian's Warning» ЕР) для вас пролетять, як одна мить. За умови, що ви палкий і незаангажований поціновувач якості.


P.S.

Євген Довгий для musicwall.com.ua

Читати далі

Нові мандрівки давніми небесами (Вій, «Йшов я небом», 2011)

Опубліковано Unknown

в 20.07.11

Трекліст:

1. «Goodbye My Revolution #1 / Відрізана голова» 05:01
2. «Йшов я небом» 04:59
3. «Колискова 33» 05:04
4. «Троїцька пісня» 04:11
5. «Серпень догорає» 04:32
6. «Бісова сила» 02:56
7. «Вийди з кімнати» 03:38
8. «В темнім лісі уночі» 05:55
9. «Goodbye My Revolution #2» 02:19

Нарешті дістався до минулорічного альбому Вія – гурту, що своєю фолк-естетикою надійно закріплений в фундаменті рок-музики нашої країни. Не знаю, як для кого, але для мене кожен новий альбом цієї команди – своєрідне відкриття. Своєрідне – бо Вій завжди тримає стиль. Що б вони не робили з композицією чи мелодією - то завжди винятково етнічний, чи ба, автентичний продукт.

От і «Йшов я небом» - за формою включив у себе практично весь спектр класичної рок-музики, а мелодика в деяких піснях підозріло нагадує чи то Плач Єремії, чи то Пікнік, а то й навіть і Розенбаума (sic!). І, прошу зашорених поціновувачів якогось одного конкретного стиля не хвилюватися, жодне з цих порівнянь не є негативним. Бо, попри означені аналогії (чи завдяки ним?), все це звучить настільки органічно, що -нечастий випадок, зізнаюся - альбом грає вже по колу вже раз шостий, а й досі не набрид.

Годі й розписувати значення кожної пісні, коментувати тексти і їхній сенс – це страшенно невдячна справа, адже кожен слухач почує в кожній новій пісні Вія щось своє: своє-невловиме, своє-приховане, своє-сакральне. При всій стильовій різнобарвності весь альбом, та й, згодом, і весь творчий доробок гурту, оповитий ефемерним флером прадавнього Знання – дохристиянського і доісторичного. Цікаво, чи учасники гурту самі знають як це їм вдається?

Чудовий, цілісний альбом. Якщо ви небайдужі до української давнини – розчаровані не будете. Єдине, за чим варто шкодувати при прослуховуванні цього релізу – що пісень у ньому тільки вісім.

Євген Довгий для musicwall.com.ua

Читати далі

Пульсуюче мистецтво дарування

Опубліковано Unknown

в 01.07.11

Додавання собі пафосу – саме це є рушійною силою сучасної самопопуляризації творчих колективів. Годі й казати, українські рок-музиканти – то самі по собі пацани нівроку, але, попри всі намагання, творчі потуги виглядають, якщо не жалюгідно, то, принаймні, вкрай підозріло. Не варто й нагадувати, що рок в Україні тільки починає набувати рис цивілізованого напрямку – в тій самій Росії молоді гурти інколи можуть навіть «вистрелювати» і активно крутитися в чартах, втім, в нас найчастіше така ситуація є виключенням. Тому талановиті запорозькі музиканти пробують себе у різного штибу проектах, всі інші – переживають звичну стагнацію з рідкими сплесками нових релізів, фестивалів, тощо.

Але, безсумнівно, секрет популярності рок-зірок світового масштабу криється не тільки і не стільки в їхній унікальності – ясна справа, що існувало ще тисячі нірван, мьюзів і іже з ними – скільки в правильному спрямуванні зусиль задля донесення матеріалу до правильних вух. Але бог з ними, з буржуями. В Україні, ні, в Запоріжжі тепер також можна дозволити собі презентувати свій опус на рівні, що де-факто прийнятий в світовій музичній спільноті. Ніяких винаходжень велосипедів – це просто нет-лейбл для рок музикантів. І одночасно – не просто нет-лейбл…

Зветься це чудо Ripple Arts. Підтримується командою ентузіастів. Нащо це їм потрібно не ясно – грошів інет-лейблінг не приносить (принаймні, не в нашій країні). А от для молодих і рішучих рок-гуртів це одна з найчудовіших можливостей заявити про себе, не витрачаючи карколомних коштів на нікому тепер не потрібні диски, поліграфію і діджи-паки. Виграє і слухач – він також отримує можливість комфортного отримання найактуальнішої рок-музики, адже сайт офіційного релизера – це не файлообмінник, і навіть не вкантакт. Рецепт мотивації простий – варто навіть протягом незначного часу потикатися по комерційних компаніях, спіймати облизня і прийняти відповідне рішення.

Світова практика нет-лейблів наглядно демонструє, що популярність незалежних релізерів не є висмоктаною з пальця – ті самі Radiohead на donate-зборах свого часу отримали шалені гроші. З іншого боку, надання широкому загалу слухачів безоплатно слухати свою музику позитивно впливає на пізнаваність команди, хоча з розвитком торрент-технологій дістати музику, що вас зацікавила, не є проблемою, в принципі. Робота нет-лейбла відбувається за каскадним принципом – кожен поточний реліз готує ґрунт для наступного. А виконане лейблом поширення інформації про альбом по тематичних ресурсах також сприяє серйозності сприйняття – наш менталітет не виносить хвальків, тому самопіар часто виявляється абсолютно провальною стратегією. Боротьба з піратами – окрема тема, але нет-лейбли надійно захищають свої релізи і нещадно нищать намагання здерти з слухача гроші за безкоштовний реліз.

В Україні інет-лейбли можна перерахувати по пальцях однієї руки – очевидно, що вітчизняний – включаючи й міський – музичний ринок досі не готовий до нових взаємин. Тому характерно, на тому ж ріпплі випускаються не так часто запорозькі, а часом й навіть не українські гурти. Проте, цей тренд не можна назвати негативним, оскільки нове спілкування автора з аудиторією вимагає надсерйозних змін в свідомості, що сформувалася під тиском культури споживання. Так, великі незалежні нет-лейбли, у свою чергу, можуть розповсюджувати мерч (товари з логотипами гуртів), диски, і навіть організовувати концерти своїх подопічних, але це, певно, ще попереду в молодого запорозького проекту, який наразі робить просту справу – популяризує нашу і не дуже, але якісну рок-музику.

  Євген Довгий для reporter.zp.ua 

Читати далі

Холодне філософське ніщо (The Boxer Rebellion, "The Cold Still", 2011)

Опубліковано Unknown

в 18.05.11

Трекліст:
1. "No Harm" 4:02
2. "Step Out Of The Car" 3:07
3. "Locked In The Basement" 3:42
4. "Cause For Alarm" 3:34
5. "Caught By The Light" 4:51
6. "Organ Song" 3:28
7. "Memo" 3:05
8. "Both Sides Are Even" 5:05
9. "The Runner" 3:39
10. "Doubt" 4:57

Напевно, не існує в світі більш захоплюючого процесу, ніж чекання наступного альбому гурту, який став для слухача справжнім відкриттям своїм попереднім релізом. Передбачається, що всі найліпші артефакти і знахідки, які вразили уяву тоді, розквітнуть новими барвами, а незначна кількість негативних ознак – що, ясна справа, вплелися в музику цілком випадково, і абсолютно не зіпсували загального райдужного враження – розчиниться у нових принадах доведеного до справжньої досконалості стилю. Втім, у випадку з новим LP The Boxer Rebellion, надії так і лишилися надіями, а потенційне задоволення перетворилося на зайве підтвердження цілої низки законів Мерфі.

Варто одразу відзначити, що ніхто й не розраховував на дещо геніальне, втім добра половина минулої платівки змушувала десь глибоко всередині жевріти маленький вогник надії. Але ні - The Cold Still виявився надто прохідним і, як наслідок, набагато слабкішим за Union. Хлопці лишили при собі атмосферність – в "Organ Song" навіть звучить справжній орган, а наступний трек "Memo" явно натякає на композицію "Forces" з минулого альбому.

Вийшла така собі середньостатистична музика для саундтреків сучасних серіалів, про що свідчить також і факт використання в одному з них пісні "Both Sides Are Even". Ні злетів, ані падінь. Можливо, це прихований пошук себе, глибокі роздуми про подальший шлях, але не чіпляє, не чіпляє ж!

Ні, реліз не є відверто провальним, навіть навпаки – він рівний, в дечому довершений і доволі мелодійний. Він просто вчить нас тому, що варто трошки стримувати власні безпосередні надії, при цьому припиняючи таємно сподіватися на краще. Тішить одне – будь який з наступних релізів таки може виявитися «тим самим», якого ти чекав саме тепер.

Євген Довгий для musicwall.com.ua 

Читати далі

Звичка гадити

Опубліковано Unknown

в 07.05.11

Якщо десь точиться про духовне, будьте впевнені – в опонентів обов’язково знайдеться тона-дві відбірного лайна для важкого бомбардування, коли звичайні аргументи перестануть діяти. Бог з нею, з культурою мовлення та спілкування. В баню етику й естетику. В дупу – всіх, хто з цим незгодний. І справа тут не в обговорюваному культурному явищі, зрештою, кожне явище може обернутися черговим зникненням і потуранням.

Якщо говорити в контексті локальному, то заплутатися в характеристиках культурних проявів дуже легко, незважаючи на фактичну відсутність самих проявів, або, принаймні, їхнього впорядкованого реєстру, класифікації, тощо. Проблема полягає, здебільшого, в площині «вкусовщіни» - джеез-прихильники не вважають культурою гівно-рокерів, а ті, у свою чергу, терпіти не можуть міські фьюжн-течії. Картинні виставки – це взагалі прерогатива державних телеканалів і самих художників, що тільки вони не бояться сьогодні агресивно естетствувати, а якщо кіно – то обов’язково арт-хаус, та такий, щоб очі повилазили, а мозок зморщився від усвідомлення власної меншовартості. Література, фотографування, прикладне мистецтво, тощо.

Всі ці непримиримі стихії існують абсолютно паралельно – взаємопроникнення настільки номінальне, що надії на агрегацію їх в один, нехай і стічний, але потік є неприпустимою розкішшю для небидла. Та й не прийнято в люмпенізованому суспільстві говорити про високе – випадки потрапляння в ЗМІ молодих (а армія творців культури, як і партія, підлягають до постійного омолодження кадрів, це аксіома), припустимо, музикантів носить випадковий характер, та й те, за дружнього сприяння омолоджених кадрів нашої журналістики.

Комплексному підходові в даному випадку забезпечено повний і беззастережний колапс, бо, як зазначалося вище, без найменшого впорядкування ми подібні до несмачного глевкого варива з яскравими, але навіть на вигляд не смачними цукровими квіточками «офіційно» визнаних колективів і персон міської культури, про яких в пресі, як про мерців – або добре, або ніяк. А якщо зайнятися нехитрою математикою і до недовершеності інформпотоку додати тотальне невміння оперувати критикою (з обох боків барикади), то отримуємо на виході те, що сьогодні називається запорозька культура, що має з руським бунтом дві спільні ознаки – безглуздість і нещадність.

Ні, йдеться не про відчуження загального права на самореалізацію, але не пообіцяти від душі покопирсатися в звалищі апетитних шматків культурних дефіляд я не втримаюся. А говорити про те, що іноді приховане від стороннього зору через його прозорість, тонкість і удавану незначність варто категорично і суб’єктивно, бо інакше кесареве назавжди ризикує залишитися оціненим, зрозумілим і усвідомленим виключно однією особою – кесарем.

Євген Довгий для reporter.zp.ua 

Читати далі